Саме зображення людських вад надає роману такого сильного звучання. Завдяки питанням, що залишаються без відповіді, прогалинам, котрі неможливо заповнити, вимальовується дивовижний персонаж. Люсіль – така вразлива і, водночас, рішуча, неймовірно зворушлива. До того ж, Віґан не розповідає про неї як про матір, а як про сторонню жінку. Остання частина книги, детальна розповідь про самогубство, вражає: Люсіль забирає в могилу таємницю своєї нездатностні пристосуватися до життя в соціумі. – La Presse
Оставьте свой отзыв